Світова громадськість в цьому році відмічає 175-річчя загибелі О.С. Пушкіна. Якщо відкинути офіціоз й звернутися до серйозних літературних статей та книжок, то треба констатувати, що таємниця загибелі поета залишається нерозгаданою. Як і раніше більшість досліджень, присвячених розгадки цієї тайни, зосереджено на вивчені життя поета в 1836-1837 рр. Традиція, яку було закладено ще при царизмі, продовжена і в наші дні. При такому підході загибель поета зводиться до вузькородинної драми. А як же бути із заповітом Пушкіна, щоб не звинувачувати в його загибелі Наталі, як бути із пророцтвом Лермонтова?..
Тридцять два роки тому зайнявся вивченням цієї проблеми. В середині 80-х рр. написав велику статтю «Пророк Росії (таємниця загибелі Пушкіна, повний текст тут: http://www.cnw.mk.ua/pushkin/rus/prorok.htm)», яку надіслав до Москви у «Літературну газету», але її не друкували. Звернувся за рецензієй до акад. Д.С. Лихачова, котрий відіслав до вченого секретаря Пушкінської комісії АН СРСР, С.О. Фомичова. Той попросив мене відкрити від імені Пушкінського Дому перший в СРСР музей В.І. Даля у Ворошиловграді (Луганські). Мовляв, потім дам тобі відгук, бо в нас Далем ніхто не займається, а ти вже передивився багато його рукописів в Росії. Упоравшись із завданням, отримав відгук: «Вивчена вся відома література (тобто, автор працює на належному рівні), але друкувати статтю ще зарано»… Така рецензія крім посмішки нічого не може викликати, бо сам поет ще за життя прикладав немало зусиль, щоб бути зрозумілим. Оскільки в наш час неможливо знайти нові автографи поета, то одним з найважливіших першоджерел з життя Пушкіна залишаються малюнки на полях рукописів, розшифровка яких, одначе, вимагає спеціального підходу.
По-перше, слід визнати, що життя Пушкіна було таким же геніальним, як і його творчість. А це означає, що треба прагнути конгеніальності – і це є надзавданням! Без цього всі оцінки й висновки будуть занижені до рівня таланта дослідника. Необхідно перевтілитися в поета й зіграти його роль, адекватно досліджуємого часу, бо, без знання обставин того часу, проблему не можливо вирішити об’єктивно.
По-друге, як вчив К. Станіславський, щоб вирішити надзавдання, треба триматися крізної дії, тобто треба переходити від одного питання до іншого. Правильно поставлене питання – запорука успіху.
По-третє, рівень геніальності визначається глибиною іншомовності, чи метафоричності, за котрій, як правило, ховається тайна. У Пушкіна вона має вербальний й зображувальний види. При атрибуції портретів осіб, зовнішня схожість є вторинним, порівняно із логікою розвитку крізної дії.
Мені здається, що ключовим моментом в розгадуванні таємниці загибелі поета, є розшифровка рисунка на 38 сторінці так званого третього масонського зошиту, який було створено наприкінці листопада 1826 р. (Р. Ієзуітова). Виникає перше запитання: що було поштовхом до його створення? Розміщення зверху малюнка кронверка Петропавлівської фортеці з п’ятьма повішеними декабристами (вони висіли у ковпаках, як блазні), над яким читається початок вірша «И я бы мог, как шут на…», дозволяє однозначно стверджувати, що Пушкін тут роздумував над власною роллю у повстанні декабристів 14 грудня 1825 р. Зарисуванний праворуч від повішаних профіль Миколи I дає можливе продовження тексту вірша: «И я бы мог, как шут на верви, Висеть по манию царя…». Але, Пушкін, зробив паузу й перекреслив слова «как шут», виникає питання: чому? Щоб зрозуміти це, необхідно повернутися до умов, на яких цар звільнив поета із заслання.
Пушкін був викликаний Миколою I до Москви, де 8 вересня 1826 р. у Кремлі між ними відбулася розмова, точний зміст якої залишається невідомим. Реконструкція виповнена Н. Ейдельманом (1984), а історія питання ретельно вивчена Г.А. Невельовим (1985). Пушкін розумів, що як щоб він приїхав на Сенатську площу, то точно був би повішаний і через те готувався до найгіршого. Але, Микола I вирішив діяти інакше. На фоні жорсткої розправи над декабристами, йому вигідно було пробачити першого поета Росії для усіх, але не для себе. Подумки, він прийняв рішення таємно розправитися з ним потім, при першій вигідній оказії. Під час зустрічі поет не знав, яке значення особистий допитувач всіх декабристів надавав знайденим в них його віршам. Він не знав, що цар приказав вилучити з усіх справ небезпечні вірші й спалити. Пушкін признався, що був би на Сенатській площі, якщо б не заслання, і виправдав дії Миколи I, вказавши на його предка Петра I, котрий теж почав з розправ. Цар сказав йому, що він буде його особистим цензором й прийняв його на службу для роботи в архівах по створенню «Історії Петра I». Пушкін не відразу усвідомив своє нове положення. Казали, що Москва коронувала Пушкіна слідом за царем. Ейфорія свободи поглинула його, і він всюди читав свої нові вірші й трагедію «Борис Годунов».
9 листопада, поет приїхав до Михайлівського, щоб забрати рукописи й повернутися до друзів. На зворотному шляху біля Пскова його карета перевернулася, він заліг – боліли груди. Тут-то його 29 листопада наздогнав лист-оклик Бенкендорфа: «…Нинче доходять до мене свідчення, що ви дозволили читати в деяких товариствах складену вами нову трагедію. Сіє мене змушує вас покірно просити про увідомлення мене, чи справедливі такі вістки, чи ні. Я впевнений, втім, що ви досить благомислячі, щоб не відчувати в повній мірі таки великодушної до вас монаршої поблажливості й не намагатися вчинити себе гідним онної». Пушкін написав у Москву М.П. Погодіну листа з проханням негайно припинити публікацію його віршів в журналах, а другим листом направив Бенкендорфу список «Бориса Годунова». Ейфорія пройшла, і тут в самий час було замислитися про те: кім йому бути на службі у царя, якщо не блазнем? Це друге питання, воно є ключовим у крізному дійстві заповнення рисунка.
В пошуках відповіді, поет ліворуч під кронверком малює декілька профілей «реформатора Россії» Сперанського. Його блискуча кар’єра раптом обірвалася 17 березня 1812 року, коли його ніччю, відправили в заслання до Нижнього Новгороду, а потім до Пермі. Прогресивні перетворення, започатковані Сперанським, зупинилися, і Росія хитнулася в бік реакційного мракобісся. Зійшла зірка нового тимчасового правителя – Аракчеєва. Знизу праворуч, відразу під Миколою I, поет малює Аракчеєва, але невдало – закреслив і справа від нього почав крупно малювати поясний портрет. Можливо, за цім роздумом у Пушкіна народилася думка, яка була висловлена їм у 1834 році Сперанському: «Ви і Аракчеїв, ви стоїте у дверях протилежних цього царства, як геній зла і блага».
Потім поет знову повертається до вірша: «И я бы мог…» – записує він, і отже знову постає пауза. Дійсно, якщо б він приїхав у Петербург напередодні повстання, то попав би в лапи слідчої комісії, членом якої був князь О.М. Голіцин, ба, й ще гірше, – до самого царя!.. Під незакінченим рядком вірша постає портрет Голіцина в окулярах, цього «губителя освічення», як називав його Пушкін в епіграмі «Вот Хвостовой покровитель», а справа від нього знову виник профіль Миколи I. «И он бы мог…» – і не врятував би його Сперанський, який був головним організатором Верховного суду, як не зміг врятувати він декабристів В.П. Штейнгеля й Г.С. Батенькова, близьких йому. За цим, поряд з ледь визначеним профілем Сперанського, Пушкін малює дебелу півфігуру Штейнгеля в окулярах, а попід ним, відтінений штриховкою, профіль Батенькова. Вони жили поряд із Сперанським після 1819 р., коли він повернувся до Петербургу, і частенько бували у нього. Аналізуя поведінку Сперанського, Пушкін крок за кроком намагається знайти відповідь на головне питання: ким йому бути на службі у Миколи I? І тут, він переходить до аналізу самого драматичного моменту в житті Сперанського – до участі його в роботі Верховного карного суду. Як влучно замітив Батеньков, заслання Сперанського продовжилося і в Петербурзі. Микола I не любив його, але за відсутності заміни, змушений був його терпіти. Сперанський був автором маніфестів 13 і 10 грудня про сходження на престол Миколи I і про поразку повстання. Після перших допитів цар встановив причетність його до повстання. З тактичних міркувань він «пробачив» Сперанського і тут же покарав – назначив його членом Верховного карного суду. Реформатор намагався подати у відставку, але сил не знайшлося. Тяжко далося йому це рішення, донька Сперанського часто бачила батька «в терзаннях із сльозами на очах». Пушкін про це знав, чи здогадувався – на портреті з подвійними бровами Сперанський виглядає пригніченим.
Низ сторінки заповнений схематичними чоловічками, котрі виражають дії осіб, чиї портрети він малював. Зліва в першому ряду поет зобразив тупаючу фігурку – це, ймовірно, Микола I. Відомо, що цар на допитах тупотів ногами. Поряд з ним розміщений чоловічок, який начебто відскочив з переляку,– це, ймовірно, Сперанський. Розгніваний Микола I, мов би кричить йому в обличчя: я тебе звільнив від Петропавлівської фортеці, а ти відмовляєшся служити мені?! І Сперанський, угамувавшись, подався повз Батенькова,– Пушкін малює фігурку, яка віддаляється від цих двох, – до чоловічка, який стоїть начебто в перепрошувальній позі. Але, хто це? Щоб відповісти на це питання, необхідно атрибутувати чоловічий портрет, розміщний над вибачающимся чоловічком. Зауважу, що цей портретний малюнок логічно замикає весь ланцюг роздумів поета навколо головного питання – якщо не блазень, то хто? Впевнено можна стверджувати, що тут зображений профіль М.С. Мордвінова. Пройшовши крізь 45 архівів та бібліотек, знайшов, що Катеріна надала особистий наказ генералові Текелею розігнати Запоріжську Січ, через те, що Потьомкін відмовлявся це робити, бо запорожці були найкращими вояками в його армії. Після цього, Грицько Нечоса (так його прозвали запорожці) все одно влаштував для них Бугське козацтво і похвалявся при штурмі Очакова перед Катериною які вони сміливі воїни, згадуючи їх атаманів Сідора Білого й Головатого. Знайшлося в архіві свідчення сенатора про те, що царица вивчила лікаря в Європі і дала йому особисте завдання отруїти намісника. Вона була стара і боялася, що Потьомкін може відсторонити Павла від влади. Так що, після отруєння Потьомкіна в 1792 р. Катерина направила до Миколаєва головою Чорноморського Адміралтейского правління саме віце-адмірала М.С. Мордвинова. Прислужившись чотирьом царям, Мордвінов залишився вірний своєму девізові: служити вітчизні, а не двору. В 1824 р. Пушкін в листі до Вяземського зауважив: «Мордвінов заключає в собі одному всю російську опозицію». Декабристи зарахували його у Тимчасовий уряд. Мордвінов підтримував реформи Сперанського. Свої погляди він не ховав. Багатьом були відомі безсторонні промови Мордвінова в Державній раді проти зла і насилля. Вчений і просвітник, він уособлював честь і совість Росії. Відразу після повстання, Мордвінов подав записку Миколі І з думкою проти смертної кари, навіть, якщо б це і був би замах на царя. Потім, проявив громадянську мужність, він, єдиний із 72 членів Верховного суду, голосував проти смертної кари декабристів! Пушкін, ймовірно, знав про це, й тому за маленькою фігуркою вибачаючогося, він намалював велику фігуру людини, в незалежній позі, як результат зростання Мордвінова в очах поета. Ідеал знайдено, є на кого рівнятися, – і попереду Мордвінова, відразу за Батеньковым, ледь помітним профілем виникає автопортрет поета. В хвилину душевних потрясінь, Пушкін завжди начебто вдивлявся в себе. А що ж Сперанський? Не знайшовши підтримки у Мордвінова, він став прямим винуватцем страти п’ятьох декабристів. Насподі поет знову малює шибеницю, а поряд – убігаючого вліво від неї чоловічка в позі відчаю із витягнутими вперед руками, а перед ним з’являється профіль Сперанського, но вже, якийсь д’явільский.
Сторінка 38 рукопису поета
Заповнивши всю сторінку малюнками, Пушкін так і не зміг закінчити вірша, надто важка була ноша. Але ж геній, дійсно, «з одного погляду визначив істину». Не пройшло й 3-х місяців зо дня побачення з Миколою I, як Пушкін розгадав його таємний задум, визначився, ким йому бути на службі у царя, й пішов назустріч страхові. Не має сенсу тут казати про велику кількість доказів більш, як 10-річній віртуальній дуелі поета с царем. Їх можна, знайти в багатьох творах поета, створених у 1826-1837 рр., якщо читати їх інакомовності. Один з них, наприклад, поема «Полтава» потребує розбору з боку виказаних тут міркувань, як перша проба поета прославити Петра І на докір Миколі І, що може зняти деякі нарікання з боку українців. Зрозуміло, що у Миколи I була множина можливостей відправити поета на той світ, але не всі вони були прийнятні. Цар-цензор, він читає попередження поета «не отруї» у віршах «Анчар», в маленьких трагедіях «Моцарт і Сальєрі», «Бенкет під час чуми». Поет проситься публічно на Російсько-Турецьку війну 1929 р., але Микола I його не пускає – занадто явною була би його причетність до загибелі. Тоді поет, без дозволу, мчить до Арзуруму. Ледь приїхавши туди, він з пікою на коні кинувся в атаку на турок. Генерал Паскевич налякався, вручив поетові шаблю і відправив його назад. Доки Пушкін відповідав сам за себе, йому все було ні почому. Але, одружившись, він мав вже захищати честь своєї сім’ї. І ось тут цареві достатньо було добитися побачення із Наталі при свідках. Будь-хто, хто сказав би поетові про це, мав би з ним стрілятися. Царя викликати на дуель було неможливо. За правилами дуелі того часу любий чиновник не зобов’язаний був відповідати на виклик нижчого по чину, що вже казати про царя.
Найбільш сприятлива ситуація для виконання підступного замислу склалася у вересні 1832 р., коли Пушкін поїхав у Болдіно. В той час Наталі залишалася одна в компанії з Ідалією Полетікою. Цар знаходився в Москві. Відразу, опісля приїзду туди Пушкіна, він в три дні доскакав до Петербургу. Ймовірно, саме І. Полетіка в себе на квартирі влаштувала цареві побачення. Причому, свідком його був П.П. Ланський, тоді коханець Ідалії. Напевно, це побачення для Н.М. Пушкіної було повною несподіванкою. З листів дружини видно, що поет, із притаманній йому проникливістю, відчув це на відстані. Залишалося невідомим, як довго буде мовчати Полетіка. Пушкін, розумів, що навряд чи хтось з росіян посміє зганьбити царя. За три роки до дуелі поет вгадав суперника. В щоденнику 26 січня 1834 р. він записав: «Барон д’Антес і маркиз де Піна, два шуани, будуть прийняті в гвардію прямо офіцерами. Гвардія ремствує». Появлення Дантеса прискорило розв’язку. Ідалія влюбилася в Дантеса, а той – в Наталі. Полетіка, добиваючись взаємності, вибовтала таємницю Дантесу, той від цього нахабніє у своїх домаганнях. Кінець кінцем, Полетіка влаштовує Дантесу побачення з Пушкіною, ймовірно, на зразок зустрічі з Миколаєм I. Але побачення було змарноване маленькою донечкою Ідалії, яка несподівано вбігла у кімнату, Наталі встигла скористатися вдачею і втекла. Дантес, потерпівши фіаско на побаченні, пише під диктовку Геккерна анонимні листи з натяком на царя. Така, на мій погляд, була передмова загибелі поета. Аналіз можливих протидій Пушкіна царю вказує на те, що ніяких таких можливостей, допустимих етикою того часу, без ганьби його родини, у поета не було. Залишалось лише одне – гідно відповісти на виклик долі власною творчістю. Приймаючи до уваги, що Микола I був його особистим цензором, це завдання виявилося архіскладним.
Але, Пушкін не був би генієм і пророком, якщо б, не залишався самим собою, попри всі тиснення царя. Про це красномовно свідчить зміст таких творів, як «Не дай мені боже зійти з розуму», «Пора, мій друже, пора!», «Анджело», «Мідний вершник», «Пікова дама», в останній він прорік дату своєї загибелі. Микола I невипадково заборонив публікацію незакінченої «Історії Петра I», бо він виглядав там у надто невигідному світі. Виникає питання, а чому Микола I заборонив публікацію «Мідного вершника» і найкраща поема була видана Жуковським лише після смерті царя? Відомо, що формальним приводом була відмова поета викреслити сцену переслідування Мідним вершником бідного поета Євгенія. Але справжня причина була в тому, що цар перший із читачів поеми зрозумів інакомовний зміст поеми! Пушкін зобразив збожеволівшого Євгенія, сидячим на мармурному леві біля дому Лаваля, навпроти повернутого до нього задом «Куміра на бронзовому коні». Так от, з’ясувалося, що це був той самий дім, в якому Полетіка влаштувала побачення цареві із Наталі, а перед домом на вулиці вартував П. Ланський! Після загибелі Пушкіна, у Наталі не було вибору. Микола I вирішив, що таємниця має зберігатися в родині, й видав її примусово за П. Ланського. Також невипадково І. Полетіка в кінці життя в Одесі втопила свій архів в Чорному морі…
Отже, даю ключ інакомовного прочитання трагедії «Мідний вершник»: повінь – це повстання декабристів, Мідний вершник – Микола I; Параша – Наташа; пошук зруйнованого дому Параші – це пошук поетом могил повішаних декабристів; ЕВГеній – Его Величність Геній, в пику ЕІВ – Его Імператорський Величності. Все це однозначно вказує на те, що Пушкін і його дружина стали жертвою царя, який помстився чужими руками поетові за участь у повстанні декабристів. Перечитайте сьогодні цю поему, з урахуванням цього ключа, і ви сповна з вуст самого поета відчуєте всю глибину його особистої та громадсько-політичної трагедії. В цій, досить тривалій віртуальній дуелі Пушкіна з Миколою I, переміг поет. Невипадково перед смертю він зауважив, що «…геній с одного погляду визначає істину, а істина сильніше за царя (курсив Пушкіна – А.З.)».
Пройшло 175 літ від загибелі поета й виникає лише одне запитання: скільки ще років мусить пройти, щоб ми, кінець-кінцем, зрозуміли Пушкіна, сповна оцінили його геній, й перестали принижувати його і себе, пояснюючи в коментарях до поеми «Мідний вершник», що поема є трагедією маленької людини?!. Древні греки невипадково казали: «Той, хто намагатиметься піднестися завдяки приниження генія, завжди буде виглядати Геростратом». І на останок. Ця робота написана в начебто російськомовному Миколаєві, де за моїми дослідженнями В.І. Даль (мешкав у 1805-1824 рр.) збирав українські слова, які віддав потім для словника Лазоревському. Пушкін мав не аби який інтерес до України, малював карту України і збирався писати нарис з історії України, але його випередив Д. Бантиш-Каменський, в одному з історичних нарисів Пушкін писав: «Екатерина… закрепостила вольную Малороссию». І мало хто знає, що саме в Миколаєві О.Пушкін записав на українській мові вельми характерний і актуальний для наших часів анекдот про Потьомкіна (транскрипція Пушкіна): «Однажды Потемкин, недовольный запорожцами, сказал одному из них: «Знаете ли вы, хохлачи», что у меня в Николаеве строится такая колокольня, что как станут на ней звонить, так в Сече будет слышно?» – «То не диво, – отвечал запорожец, – у нас в Запорозцине е такие кобзары, що як заграють, то аж у Петербурси затанцують». Зверніть увагу на те, що сьогодні в Росії пишуть про загибель Пушкіна, і може тоді саме в цьому творі почуєте кобзарську гру, а не потьомкінськи дзвони (адже від останніх нікуди не дітися, бо, хоч не хоч, а це теж частина історії України, яка потребує неупередженного дослідження)…
м. Миколаїв А. Золотухін, голова Пушкінського клубу.